Марченко С.М.
Полтавський
державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка
Розвиток людських ресурсів регіонів України: проблеми та стратегічні завдання
Початок нового тисячоліття відзначений в Україні посиленням ролі
регіональної політики як невід’ємної складової соціально-економічних
перетворень, реформування системи державного управління відповідно до
європейських демократичних принципів. Регулювання соціально-економічного
розвитку регіонів належить до пріоритетних
завдань державного управління і є одним із ключових питань у процесі
становлення нової моделі соціально-орієнтованої ринкової економіки України.
Економічне зростання вимагає активізації
сукупного економічного, соціального, ресурсного потенціалу регіонів.
Для забезпечення сталого розвитку регіонів, підвищення їхньої
конкурентоспроможності, високої продуктивності виробництва та зайнятості
населення розроблена Державна стратегія регіонального розвитку на період до
2015 року. Державна стратегія затверджена постановою Уряду від 21 липня ц.р., №1001.
У документі визначається, що нині Україна, маючи значний економічний та
інтелектуальний потенціал, динамічно розвивається і прагне більш активно
включитися у світові
суспільно-економічні процеси, інтегруватися у європейське співтовариство [1].
Актуальною проблемою регіональної політики при розробці стратегії розвитку
людських ресурсів регіонів України є прийняття ефективних управлінських рішень,
реалізація яких сприятиме створенню міцних засад для послідовного підвищення
якості життя населення. Стратегія розвитку повинна спиратись на відображення
економічної і соціальної динаміки у кожній окремо визначеній одиниці системи
адміністративно-територіального устрою на фоні
відповідних середніх показників по країні, області, а саме таких як:
динаміка основних демографічних характеристик населення, обсяги і
структура доходів і витрат,
інвестиційний клімат у регіоні, обсяги і структура виробленої у регіоні
продукції, характеристика соціальної сфери, рівень екологічної безпеки,
злочинності тощо [2, с.78]. Макроекономічна
наука використовує для аналізу господарської діяльності країни сукупність
середніх показників, але вони не відображають реальний стан справ в окремих
регіонах країни. Україна є державою із вираженими регіональними диспропорціями
за економічними, соціальними і
суспільно-політичними параметрами, що обумовлено розмірами кожної із
областей, історичними та економічними особливостями розвитку.
Потребує розв’язання проблема збереження людських ресурсів, оскільки саме
їхні кількісні та якісні параметри впливають на розвиток регіонів. База
формування людських ресурсів характеризується просторовими, історичними та
демографічними особливостями. Диференціація рівня розвитку людських ресурсів
регіонів визначається відмінностями демографічних тенденцій, зайнятості
населення на ринку праці, освітньо-кваліфікаційного рівня трудового потенціалу,
матеріального та фінансового забезпечення населення, розвитку соціальної
інфраструктури і системи забезпечення
соціальними послугами [3]. Державна регіональна політика повинна спрямовуватись
на створення умов для подолання проблеми регіональної диференціації рівня
розвитку людських ресурсів – головного чинника економічного зростання. Але це
означає не вирівнювання регіонів за економічними показниками чи рівнем виробництва на одну особу, а, насамперед,
стандартизацію рівня та умов життя населення, забезпечення якісних освітніх та
медичних послуг, сучасного комфортного житла, рівних умов зайнятості як
основного джерела доходів. Реалізація єдиних стандартів життя населення
досягається ефективною діяльністю місцевих органів влади.
Впродовж останніх років у розвитку людських ресурсів регіонів України
спостерігалося зменшення чисельності
населення, регіональна диференціація демографічних процесів. Протягом 2005 року
чисельність населення зменшилась на 351,3 тис. осіб, що на 2,8 % більше, ніж у
2004 році. Коефіцієнт природного скорочення значно вищий від середнього по
країні у Чернігівській, Кіровоградській,
Сумській, Луганській, Черкаській, Житомирській областях. Зменшення чисельності
населення та його старіння спричинили
природні втрати, міграційний відтік (сальдо міграції в Україні протягом
2000 – 2005 років залишалося від’ємним і становило 351,4 тис. осіб), зростання
захворюваності населення, обумовлені соціально-економічними чинниками. Найбільш
гостро постає проблема зменшення чисельності населення у сільській місцевості,
що пояснюється високим рівнем смертності (20,5%% на 1 тис. осіб проти 14,8%% у
міській місцевості), а також міграцією сільського населення в міста у пошуках
роботи (у 2005 році переїхало жити у міські населені пункти 197,8 тис. осіб).
Відносно сприятливою традиційно
залишається демографічна ситуація у західних областях (Закарпатська, Ровенська)
та м. Києва [4].
Для реалізації програми сталого соціально-економічного
розвитку України важливим є усвідомлення проблеми зміцнення людського потенціалу, оскільки економічні та
соціальні проблеми спричинили безробіття, склалася складна ситуація на ринку
праці, мало місце поширення нелегальної трудової діяльності, зниження
інтелектуального та освітнього потенціалу, що в цілому негативно вплинуло на розвиток людського
потенціалу. У 90-тих роках
спостерігалося стрімке зростання чисельності безробітних, але починаючи із 2000
року цей показник постійно зменшується. У 2005 році рівень безробіття населення
становив 7,2% проти 11,7% у 2000 році. Динаміка показника диференціюється по
різних регіонах. Так, у Полтавській області зменшення безробіття становило
0,5%, у Дніпропетровській області – 21,9%, а у Миколаївській області
спостерігалося збільшення безробітних на 9,5%. Залишаються значними
диспропорції на регіональних ринках праці. Дисбаланс у розподілі виробничих
ресурсів та робочої сили зумовлює значну міжрегіональну диференціацію
зареєстрованого безробіття. Коливання рівня безробіття, розрахованого за
методологією МОП, між максимальним і мінімальним його значенням у 2005 році
становило 2,9 рази (максимальне значення: Житомирська, Черкаська, Чернівецька
області – 9,8%; мінімальне значення: м. Севастополь – 3,4%) [5]. За січень – квітень 2006 року найвищий
рівень безробіття зареєстровано у Тернопільській області (6,6%), а найнижчий –
у м. Києві (0,4%)
[6].
Проблема уповільнення ефективного
використання людських ресурсів виникла через
низький рівень матеріального добробуту працюючих та членів їх сімей,
поширення бідності. Ступень матеріальної забезпеченості домогосподарств
залежить від рівня доходів, головним джерелом яких є заробітна плата.
Середньомісячна заробітна плата в Україні за період січень-листопад 2005 року
становила 787,22 грн., а обсяги середньомісячних наявних доходів, які можуть
бути використані населенням на придбання товарів і послуг, у розрахунку на одну
особу складали 506,39 грн. (різниця між
регіонами становить 2,3 рази, найвищий показник: м. Київ – 10518,3 грн.,
найнижчий показник: Закарпатська область – 4669,6 грн.). Відповідно, можна
порахувати, що податкове навантаження на фонд оплати праці складає приблизно
36%. Враховуючи також ціновий фактор, наявний реальний доход зменшився і становив 459,10 грн., що майже
дорівнює законодавчо встановленому
прожитковому мінімуму для працездатної особи (453 грн.) [7]. Органи державної
статистики, надаючи характеристику соціально-економічного становища за 2005
рік, констатують, що рівень середньомісячної номінальної зарплати перевищує
показник прожиткового мінімуму у 1,7 рази. Однак, споживчі товари і послуги, що
визначаються нормативним показником
прожиткового мінімуму, населення може отримати за реальну, а не номінальну
заробітну плату. Вважаємо, що населення, яке отримує реальну заробітну плату
нижче рівня прожиткового мінімуму, проживає за межею бідності.
В основу оцінювання стану людських ресурсів регіонів
покладено індекс людського розвитку, що був розроблений ПРООН і розраховується
за адаптованою для України методикою на основі окремих 9-ти компонентів, які
характеризують очікувану тривалість життя, освіту, добробут населення. Першу
позицію за величиною ІЛР займає м. Київ, у якому показники стану освіти, умов проживання,
демографії, ринку праці та матеріального добробуту перевищують показники усіх
інших регіонів. Високі показники ІЛР мають Полтавська, Харківська, Київська,
Вінницька, Черкаська області. Найнижчі ІЛР характерні для Донецької і Луганської
областей, які мають коротку тривалість життя, низький рівень охоплення
населення повною середньою освітою та високий рівень забруднення оточуючого
середовища. Отже, негативний вплив
соціальних факторів на людський розвиток даних регіонів є суттєвим [3].
Розв’язання проблем регіональної політики полягає у
забезпеченні всебічного розвитку людських ресурсів на основі принципів,
закладених у Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року.
Зростання рівня розвитку людських ресурсів можна досягти, втілюючи у життя
стратегічні завдання:
І. Реалізація
права людини на працю, підприємницьку діяльність, забезпечення повної зайнятості працездатного населення, створення
нових робочих місць, розв’язання проблеми нераціонального використання
людського потенціалу. В основі даного напряму заплановані наступні заходи:
реструктуризація економічної бази окремих регіонів і створення умов для
диверсифікації на новій технологічній основі;
активізація міжнародних контактів, розвиток туризму та різних форм
відпочинку; розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного і
міжнародного значення; розвиток інфраструктури культури та мистецтва.
ІІ. Використання загальнодержавних і
міжнародних соціальних стандартів при формуванні державного та місцевих
бюджетів у галузі охорони здоров’я та соціального захисту.
ІІІ. Забезпечення високих стандартів
навчання доступного для працівників протягом усього періоду їх виробничої
діяльності, поліпшення якості освіти шляхом створення систем управління якістю
освітніх послуг відповідно до національних та міжнародних стандартів.
IV. Активізація
співпраці у сфері науки і освіти, участь наукових кадрів у міжнародному
співробітництві.
V. Подолання
бідності на основі зростання рівня реальних доходів та рівня життя населення
регіонів.
VI.
Регулювання внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції.
VII. Розвиток
інфраструктури охорони навколишнього середовища, покращення умов життя
населення, екологічної ситуації у регіонах.
VIII.
Розширення міжрегіональної економічної
взаємодії.
Список використаних джерел:
1. Урядовий портал:
Коментарі Департаменту комунікацій влади та громадського Секретаріату КМ
України. –Що передбачає Державна стратегія регіонального розвитку на період до
2015 року // www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/articl?art_id=42625166
2. Артеменко В.Б. Інтегральні індикатори якості життя населення в управлінні регіональним розвитком // Соціальна економіка. – 2001. – № 3–4. – С.78 – 87.
3. Варналій З., Павлюк А. Актуальні проблеми регіональної політики // www.niss.gov.ua/book/2004_h
4. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року. Постанова КМ України від 21 липня 2006 р. № 1001. – Міжрегіональні диспропорції: стан і тенденції // www.oda.lg.ua/ua/news/nevonsite/1001.php
5. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року. Постанова КМ України від 21 липня 2006 р. № 1001. – Людські ресурси // www.oda.lg.ua/ua/news/nevonsite/1001.php
6. Соціально-економічне становище України за січень-квітень 2006 року // http://www.ukrstat,gov.ua/druk/soc_ek/publ_u.html